Принцип індивідуального підходу до учнів у навчанні: сутність, шляхи реалізації

Індивідуальний підхід як найважливіший принцип навчання посів у дидактиці чільне місце з часів Я. А. Коменського. Процес навчання, з його точки зору, повинен будуватися в чіткій відповідності до виховних і індивідуальних особливостей учнів.

Я. А. Коменський навіть зробив спробу дати свою типологію учнів, поділяючи їх на шість груп: діти з гострим розумом, прагнуть до знань, допитливі й піддатливі; з гострим розумом, але повільні, хоча і слухняні; з гострим розумом, але невгамовні і вперті; слухняні й допитливі, але повільні і мляві; тупі, байдужі; тупі з зіпсованою і злісною натурою.

Якісну своєрідність дитячої природи підкреслював Ж.-Ж. Руссо, який наводив думку про те, що дитина — це своєрідна істота, а не доросла людина в мініатюрі.

Ідея індивідуального підходу підкреслювалась також і Й. Г. Песталоцці.

Навчання повинно сприяти розвитку всіх внутрішніх сил і здібностей, закладених у людській природі. Тому, навчаючи, ми надаємо допомогу «справі природи в розвитку наших здібностей і сил».

Таким чином, індивідуальний підхід до дітей — це «принцип педагогіки, згідно з яким у навчально-виховній роботі з колективом дітей досягається педагогічний вплив на кожну дитину, який ґрунтується на знанні її особистих рис і умов життя», а індивідуалізацію навчання розуміють як:

— організацію навчального процесу, при якій вибір способів, прийомів, темпу навчання враховує індивідуальні відмінності учнів, рівень розвитку їх здібностей до навчання»;
— «систему виховних і дидактичних засобів, що відповідають меті діяльності й реальним пізнавальним можливостям колективу класу, окремих учнів, груп учнів і дозволяють забезпечувати навчальну діяльність учня на рівні його потенційних можливостей із врахуванням мети навчання».

За визначенням І. Унт, індивідуалізація — це врахування в процесі навчання індивідуальних особливостей учнів у всіх його формах і методах, незалежно від того, які особливості і в якій мірі враховуються.

При цьому І. Унт зазначає, що у використанні поняття «індивідуалізація» навчання необхідно мати на увазі, що в його практичному використанні мова йде не про абсолютну індивідуалізацію.У реальній шкільній практиці індивідуалізація завжди відносна з таких причин:

1) враховуються індивідуальні особливості не кожного окремого учня, а групи учнів, що мають приблизно схожі особливості;

2) враховуються лише відомі особливості або їх комплекси й зокрема такі, які важливі з точки зору навчання (наприклад, загальні розумові здібності); поряд із цим може виступати ряд особливостей, врахування яких у конкретній формі індивідуалізації неможливе або навіть не так уже й необхідне (наприклад, різні особливості характеру або темпераменту);
3) іноді здійснюється врахування деяких особливостей або станів лише в тому випадку, якщо це, зокрема, важливо для даного учня (наприклад, талановитість у будь-якій галузі, розлад здоров’я);

4) індивідуалізація реалізується не за всім обсягом навчальної діяльності, а епізодично або в будь-якому виді навчальної діяльності й інтегрована з індивідуалізованою роботою.

Уточнюючи поняття «індивідуальний підхід» і «індивідуалізація», І. Унт зазначає, що в першому випадку ми маємо справу з принципом навчання, а в другому — зі здійсненням цього принципу, яке має свої форми й методи.

Сутність принципу індивідуального підходу в навчанні полягає у вивченні і врахуванні в навчальному процесі індивідуальних і вікових особливостей кожного учня з метою максимального розвитку позитивних і подолання негативних індивідуальних особливостей, забезпеченні на цій основі підвищення якості його навчальної роботи, всебічного розвитку.

Реалізація принципу здійснюється в таких напрямах: а) психологічному—врахування психічних особливостей індивіда, які впливають на навчально-пізнавальну діяльність, що обумовлює наслідки навчання; б) дидактичному—організація такої взаємодії викладача й учнів, яка б максимально задовольняла потреби та інтереси кожного учня, визначення адекватної системи прийомів педагогічного впливу на особистість школяра. Ці напрями визначають конкретні шляхи індивідуального підходу в навчанні:

1. Глибоке вивчення особистості дитини:

— характеру протікання розумових процесів (гнучкість розуму, швидкість засвоєння, критичність);
— навичок навчально-пізнавальної діяльності (вміння виділяти головне в навчальному матеріалі, планувати навчальну діяльність, здійснювати самоконтроль у навчальній роботі тощо);
— рівня пізнавальних здібностей (спостережливість, увага, пам’ять, мова);
— рівня знань і вмінь (повнота, глибина, дієвість);
— ставлення до навчання, до успіхів, невдач; мотивів навчання;
— працездатності;
— вольового розвитку, ступеня наполегливості, терпіння;
— з яких предметів відчуває труднощі, з яких — встигає;
— рівня научуваності учня та ін.

Научуваність людини виявляється в її готовності до учіння і здатності успішно його здійснювати в умовах будь-якої конкретної дидактичної системи, тобто научуваність можна визначати як потенційну можливість до оволодіння новими знаннями і як «сукупність (ансамбль) інтелектуальних властивостей людини, від яких при наявності і відносної рівності інших необхідних умов (вихідного мінімуму знань, позитивного ставлення до учіння та ін.), залежить продуктивність навчальної діяльності».

Ю. К. Бабанський у своїх працях в основу аналізу можливостей успішності навчання ввів поняття «реальні навчальні можливості школяра», яке розглядає як «сукупність психологічних, фізіологічних і моральних потенцій особистості, а також опосередкованих нею зовнішніх умов, котрі разом забезпечують певну успішність здійснення навчальної діяльності.

Зовнішній бік реальних навчальних можливостей включає опосередкований особистістю пізнавальний вплив родини, культурного оточення та вплив учителів, учнівського колективу, навчально-матеріальної бази школи та ін.
По-різному сприймають учні явища й події залежно від власного досвіду. Вчителю треба встановити, які недоліки в розвитку пізнавальних процесів перешкоджають нормальному засвоєнню матеріалу, які негативні особливості заважають учням працювати над підвищенням свого розвитку і які умови сприяють закріпленню недоліків і негативних рис.

2. Розробка системи впливу на учня з урахуванням індивідуальних і вікових особливостей. Тут може бути попереджувальна, виправляюча, заохочувальна робота. Важливо визначити, на що здатний кожен учень у даний момент навчальної діяльності, як розвивати його розумові здібності, яким шляхом, «з якими уповільненнями і труднощами кожен учень зможе підійти до рівня, передбаченого програмою», і який індивідуальний шлях «успіху в навчанні й розумовій праці» (В.О. Сухомлинський).

Наприклад, індивідуальний підхід до дитини може знайти вияв у тому, що вчитель:

— пропонує виконувати певну кількість вправ до конкретно визначеного часу;
— радить щоденно читати підібраний вчителем текст, усвідомлювати його, запам’ятовувати головні думки й розповідати однокласникам, другу або вчителю;
— певний час на кожному уроці викликає для відповіді, потім пропонує інші різні види дії: короткі письмові відповіді або формування висновків, висування гіпотез, розв’язання проблем тощо;
— здійснює диференційовану допомогу: одному лише коротенько підказує, як підійти до розв’язання задачі, висвітлення питань у творі, а іншому дає більш детальні пояснення, а то і план розповіді тощо.

Головне, щоб дуже обережно підводити школярів до усвідомлення своїх особистих труднощів, спонукати до самостійної роботи, спрямованої на подолання труднощів. Для цього слід використовувати різні дидактичні засоби.

3. Аналіз одержаних результатів і коригування при необхідності дій педагога на основі того положення, що всі діти без відхилень у психічному, фізичному розвитку здатні одержати середню освіту, більш або менш успішно засвоївши навчальний матеріал у межах шкільних програм, а талановиті вимагають знаходження шляхів розвитку їх здібностей.